У Театрі ім. Лесі Українки незабаром яскраве шоу «Соло тисячі облич». Концерт сольний. Силою свого голосу, шаленою енергетикою та майстерністю перевтілення кам’янчан вражатиме Євген Босенко. В інтерв’ю він пригадав, як став актором, яку пісню вперше заспівав на сцені і як в житті йому допомогла упертість.
Євген, пам’ятаєш, коли вперше вийшов на сцену?
З малечку я полюбляв ставати на сходинки і виконувати «Сиреневый туман» чи щось інше не менш популярне. Мені було 10-ть. Моя мама тоді вчилася у медичному коледжі. У них намічалося щось на кшталт капусника. Тоді мама і запропонувала мені виступити. Хвилювання я в той час не відчував. Можливо тому, що не знав, що це таке. У медколеджі я заспівав пісню групи «Дискотека аварії» «Небо»…
Чому саме її?
Не знаю, щось мене в ній хвилювало… Після того тривалий час вокалом особливо не переймався. До 8-го класу. У школі був творчий конкурс і я зголосився співати… Мені ж організатори у відповідь: «Та ні, в тебе – ані голосу, ані слуху»…
Тебе хоча б послухали?
Ні. Я так і не зрозумів чому вони так вчинили – усі мої поривання немов відрізали… Я звелів собі про це не думати.
Це на тебе так сильно вплинуло?
Дуже. Через два роки ми із Дніпра переїхали до Кам’янського. У новій школі мій погляд привернув один кабінет. У ньому зберігалися справжні музичні інструменти. Якось я не втримався і зайшов. Отримав дозвіл пограти на гітарі. Самотужки опанував її. Згодом мені запропонували взяти участь у міському конкурсі «Соловейко-2008». Разом із артисткою балету нашого театру Аліною Багдєєвою (ми вчилися в одному класі) підготували номер на пісню «Ой, чий-то кінь стоїть». І… вибороли перше місце. Тоді мене і осяяла ідея стати артистом. Думав вступати до театрального коледжу, готувався… Батьки ж радили подати документи до музичного училища. Я довго думав, зважував і врешті-решт вирішив стати музикантом.
І як проходило навчання?
Я потрапив на курс Леоніди Градосельської. Спочатку вона вагалася, адже чула тенорські ознаки в моєму голосі. Зупинилася на варіанті баритона, але максимально розширила мій діапазон. Перші два роки у нас з нею точилася боротьба, бо я взагалі не розумів, чого від мене хочуть. Співав як мені подобалося. Леоніда Сергіївна терпляче пояснювала наскільки це важливо зробити мій голос більш об’ємним та пружним. На третьому курсі прийшло прозріння, а згодом і бажання експериментувати: там де треба брати баритонну ноту фа, я прагнув взяти на терцію вище, тобто ля. Викладачка казала, що це ризиковано, але я не здавався. Не відразу, через нерви та переживання досяг бажаного. Мені до душі – керувати своїм голосом, випробувати його на міцність, змінювати забарвлення, силу та манеру звучання, додавати цікаві нюанси… Єдине, що не подобалося, це стояти струнко, жодних рухів вліво-вправо. Це так нудно. Моя непосидюча натура вимагала дії на сцені. Не просто проспівати пісню – прожити її. Я відчував, що можу зобразити на сцені щось незвичайне, створити яскравий образ – ось чому зрештою і опинився в театрі.
Відразу після училища?
(Посміхається) Та ні, забракло духу. В голові міцно засіла думка: «Я ж не актор. Хто мене візьме без відповідних навичок». Вступив до консерваторії. Півроку провчився, а потім за сімейними обставинами залишив навчання і почав працювати.
Мабуть, одружився?
Вгадали… Треба було утримувати сім’ю… Деякий час працював на заправці. Було не солодко. Жорсткий графік, непрості люди. Але усе це мене зміцнило, додало сміливості. Я подумав: «А що я втрачаю?» І пішов до театру… Мене послухали і сказали: «Вакансій нема». Я поник відразу: треба шукати щось інше… І тут несподівано: «Можемо взяти на випробувальний термін». Я радо погодився. Згодом звільнилося місце і ось вже п’ять років працюю в театрі…
Зараз ти задіяний у багатьох виставах. То ж як музиканти стають акторами?
Я відразу поринув у процес. У той момент в «Хануму» треба було ввести артиста. Назначили мене на дві ролі: торговця на базарі та князя в бані. Тексту небагато, але ці роботи для мене дуже важливі. Не втомлююсь шукати нові фішки. З часом ролей більшало, вони ставали вагомішими. От нещодавно зіграв головну роль Тасіло в опереті «Маріца»…
Непоганий стрибок: за якихось п’ять років від епізодичних ролей до головної… Як впорався? Адже ти прийшов до театру без акторської освіти…
В елементарних поняттях плутався. Гадки не мав, що таке авансцена, планшет сцени, софіти – усе це було для мене чимось інопланетним. Основи акторської майстерності відкривав для себе поступово, приглядався до гри досвідчених акторів, від кожного щось переймав, додавав чогось свого – цікавий у підсумку трансформер вийшов (посміхається). Завжди у пригоді ставала моя упертість. Але на ній одній далеко не поїдеш. Необхідна режисерська підтримка. Я дуже вдячний режисерам Сергію Чулкову та Олександру Варуну – за те, що вони в мене повірили. Давали ролі, на яких я зростав, повсякчас наставляли, пояснювали як створювати образ, задавали уточнюючі питання. Обмірковував їх і починав краще розуміти мотиви моїх персонажів… Я вже казав, як сильно люблю експериментувати – із гримом, зачіскою, костюмом… прагну щоразу з кожним виходом на сцену знаходити у своїй ролі щось нове, небачене до того. Так, задача незмінна, але барви щоразу різні. В усьому винний мій темперамент (посміхається). Хоча зазвичай я спокійний, але тільки не в роботі… Усе всередині в мені кипить. Нехай роль уже зроблена, намагаюся ще вище сягнути в її осмисленні та розкритті. Не зупиняюся на досягнутому. Постійно щось шукаю, зростаю… І поки я не бачу меж…
У пісні «Небо», яку ти маленьким уперше заспівав на сцені, є слова: «Летим высоко…». Можливо, ця фраза підсвідомо стала твоїм кредо, судячи з притаманного тобі невгамовного прагнення досягати нових висот…
Схоже на те… (сміється)
І от нова висота – сольний концерт…
Так. Називається «Соло тисячі облич». Хочеться створити атмосферу, в якій глядачі переживатимуть розмаїття почуттів: радість, натхнення, піднесення… Це буде своєрідна алхімія, де змішається багато елементів. Сподіваюсь, отримана суміш залишить по собі сильне враження.
