АКАДЕМІЧНИЙ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМ. ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Театр ім. Лесі Українки запрошує!
07.03.2018
До Дня українського добровольця
14.03.2018

Юлія Мороз: «Мені є про що говорити з людьми…»

16-17 березня в Театрі ім. Лесі Українки – прем’єра. Назва інтригуюча – «Потвора». Автор п’єси – німецький драматург Маріус фон Маєнбург. Постановниця – Юлія Мороз, молода київська режисерка, переможниця міжнародного конкурсу-лабораторії SMALL THEATRE PRODUCTION, яка, за її власними словами, не шукає легких шляхів. Отже давайте познайомимося ближче із Юлією Мороз. Незважаючи на дуже насичений графік, режисерка все ж таки знайшла час задля бесіди із начальником прес-служби нашого театру Альоною Карапиш.

А. К.: Юлія, чому режисура? Дівчат частіше приваблює акторська професія….
Ю. М.: І мене приваблювала… Брала участь у дитячих конкурсах. У школі ставила сценки та спектаклі. Займалася в театральному гуртку. Навіть в серіалі «Школа геніїв» довелося знятися. Але з кожним днем зміцнювалася думка, що актриса я не найгеніальніша (посміхається). До речі, щось схоже було зі складанням віршів. Якось збагнула: вірші пишу хороші, але не такі, як у Пушкіна.

А. К.: Або геніально, або ніяк?
Ю. М.: Так, планка у мене висока. Після тривалих роздумів вирішила опанувати професію телеведучої. Поїхала до Києва. До речі, сама я родом з Дніпра. У Київському Національному університеті культури та мистецтв у цей час був день відкритих дверей. Один з педагогів мені і каже: «Професію телеведучої можна здобути і за півроку на курсах, а режисура – це ремесло». В мені ця фраза глибоко засіла. Ось так абсолютно випадково визначилася моя доля. Поступила до КНУКіМу на режисерський факультет і вже на перших заняттях зрозуміла, що це моє. Мені є про що говорити з людьми…

А. К.: І про що вже встигла поговорити з глядачем? Розкажи про свої попередні роботи?
Ю. М.: У виставі «Бути знизу» («Дикий театр», Київ) порушується проблема становища жінки в суспільстві. З якими видами дискримінації вона стикається. Для мене це дуже важливий знаковий спектакль. «Сама хотіла» («Золоті ворота», Київ) піднімає питання фізичного і психічного насильства.

А. К.: Серйозна тематика…
Ю. М.: Для мене театр – це платформа для діалогу. Існують проблеми, так би мовити, невидимі – суспільству незручно їх зачіпати – а мені хотілося б зробити їх видимими, щоб люди замислювалися. Від кожного з нас залежить, як ми живемо, яке культурне середовище нас оточує. Ми формуємо його. Я розумію, що спектаклем радикально ситуацію не змінити, але можна пробудити в людині бажання змін. І якщо в залі на 150 людей знайдуться 5-ть, яким захочеться змінитися і таким чином змінити навколишнє середовище, я думаю, що це буде позитивний результат.
Звичайно, робота над виставою – це постійний стрес. Але коли в Фейсбуці бачиш пост жінки, яка пише, що впізнала себе в моєму спектаклі і прагне змінити своє життя – я відчуваю кайф. Таких моментів безліч…

А. К.: Твої вистави йдуть в київських театрах. Але ти вирішуєш на час залишити столицю і спробувати свої сили в Кам’янському. Чому?
Ю. М.: У театрі «Золоті ворота» я познайомилася з Владою Белозоренко. У Кам’янському вона поставила кілька дуже успішних вистав («Готель двох світів», «Обережно, – жінки!», «Метод Гренхольма» – прим. авт.). Влада говорила тільки хороше про цей театр. Тут тепла, душевна атмосфера… Актори і керівництво хочуть чогось нового, прагнуть повітря… Тут дають можливість не просто займатися ремеслом, а творити, зробити щось, сподіваюся, значуще… Тому, власне кажучи, я тут.

А. К.: Ставиш спектакль «Потвора»…. Чому обрала саме цю п’єсу?
Ю. М.: Полонила своєю актуальністю, іронічністю. Історія «Потвори» дуже проста: закохана в науку людина раптом дізнається про свою потворність. Через особливості зовнішності науковець не зможе представляти свій винахід на конгресі. Далі з головним героям відбуваються метаморфози, і не тільки зовнішні… П’єса стосується кожного. Всі ми відчуваємо тиск навколишнього світу. Кожен в якийсь момент стає перед вибором: або зрадити себе, або бути відкинутим суспільством і залишитися за бортом. Але з іншого боку, ця п’єса не агітплакат, вона не має на увазі прямої артикуляції ідеї. Це іносказання. Висновки у глядачів будуть народжуватися само собою.
П’єса цікава за своєю структурою. У ній одні і ті ж актори грають різні ролі, не залишаючи сцени, не змінюючи костюми, грим – перевтілюються миттєво. Різні персонажі, у яких однакові імена. Чому? Значить, є у них щось спільне. Але що?
Цікавий монтаж п’єси. Таке відчуття, ніби ми бачимо кліп: один кадр змінює інший – все це відбувається блискавично.

А. К.: Як працювалося над виставою?
Ю. М.: «Потвора» мене розділила на дві частини: я одночасно любила і ненавиділа цю п’єсу. Любила за цікаву структуру, за тему. І боролася зі «стрибучими» діалогами, воювала з п’єсою, втілюючи в неї свій задум. Але легких шляхів ми не шукаємо (посміхається).
Постановка – це завжди ресурсопоглинаючий процес, дуже нервовий, тривожний. І навіть, якщо я півночі не спала, хвилюючись за спектакль, подумки прокручуючи нові сцени, кожна репетиція, похід у пошивний цех або до бутафорів запускає в мені моторчик, який дарує енергію та натхнення!
У «Потворі» я оточена людьми з палаючими очима, спорідненими зі мною духом, почасти близькими за естетикою.
У нас в спектаклі все вивірено і прораховано: кожна поза, жест, поворот голови… Вистава дуже складна технічно, але дуже красива. Без зайвого кокетства скажу, спільними зусиллями виходить дуже стильний сучасний спектакль, із захоплюючою картинкою.

Альона Карапиш,
нач. прес-служби