Сергій Винокуров: «Було непросто, але цікаво…»

38-ий сезон Академічний театр ім. Лесі Українки закриє 13 липня оперетою «Маріца» незрівняного Імре Кальмана. Одну з головних ролей в ній грає Сергій Винокуров. Чарівна посмішка, приємний тембр голосу. Сергій виявився дуже цікавим співрозмовником.

Сергій, які відчуття в тобі пробуджує жанр оперети.

Я люблю оперету за її атмосферу, її чаруючу легкість. Та досягається вона непросто, тим паче для мене. Розумієте, я не маю музичної освіти, на нотах майже не знаюся (посміхається)…

А як же ти почав співати?

Якось у Дніпропетровському театральному коледжі викладач Віктор Пліскунов перевіряв наші вокальні здібності. Дійшла черга до мене. Він натискав на клавіші: ноти «до», «ре», «мі»… Я намагався їх брати. Іноді виходило (посміхається). Врешті-решт, Віктор Іванович виголосив мені вердикт: «Серьожа, ти співаєш! Будемо працювати над твоїм голосом». На жаль, через рік він пішов на пенсію. Але я на той момент уже захопився. Дуже. Як то кажуть зернинка до зернинки збирав знання. До педагогів самої консерваторії звертався, бігав, розпитував… Якось у театрі, де я тоді працював (Севастопольський театр ім. Луначарського – прим. авт.), був з гастролями італійський оперний співак. Не пам’ятаю прізвища. Я і до нього метнувся. Подумав, чого на світі не буває, може погодиться дати мені майстер-клас…

Погодився?

Та де там. Мене до нього навіть на гарматний постріл не підпустили.… (сміється).

Ти, я бачу, доволі  впертий….

Намагаюся не згаяти жодної можливості…

І коли тобі вперше випала нагода заспівати на сцені?

Ще під час навчання у коледжі – у музичній виставі «Дами та гусари». А потім через кілька років – вже у Севастопольському театрі. Там ставили «Отелло». Мені дали роль духа Яго. Треба було співати ні багато ні мало – оперну арію. Це був шок. Але про свої страхи – ні пари з вуст. Шукав наставників, займався. Було непросто, але цікаво… Мені подобається перестрибувати чергову високу планку, доводити собі на що здатен. Тільки переборюючи хвилювання та страхи, можна чогось досягти.

За роль духа Яго у виставі «Отелло» здобув театральну премію Германа Апітіна

Було і таке… Звичайно, приємно отримувати відзнаки, приємно, коли кажуть схвальні слова. Але я до себе, мабуть, аж занадто прискіпливий. Прагну самотужки упевнитися, що вірною дорогою прямую (посміхається)…

Зараз на твоєму творчому шляху – «Маріца»

Ця оперета мене буквально полонила. Вкрай захоплюючий матеріал. Імре Кальман вклав у «Маріцу» свій код: в образах, танцях, піснях відчувається душа Угорщини. І це неймовірно цікаво…

Як на твою думку, в чому секрет успіху великого угорця?

Скажу лише за себе: я  дуже поважаю Кальмана. Знаєте за що? Композитору випало жити у непрості часи, та це не завадило йому дати людям красиву мрію про любов, про щастя… І зараз нам непросто. Але в нас є Кальман, є його оперети. Ми дивимося їх і… посміхаємося. Поки живе в нашому серці посмішка – є надія.

Раніше тобі доводилося грати в оперетах Кальмана?

Так, в одній-єдиній…(посміхається). Я працював у Дніпропетровському театрі ім. Шевченка…  Там ставили «Маріцу»…

Нічогенький такий собі збіг

Але не стовідсотковий… Тоді я грав наївного барона Зупана. Зараз – гордого Тасілло. Змінилося амплуа: від простака до героя. А відтак і масштабність роботи неабияк зросла. Дуже багато вокальних партій. Непростих. Треба брати надвисокі ноти.

Своєрідність жанру оперети – в одночасному поєднанні акторської гри, вокалу та танців. І все це має створюватися, як то кажуть, «на куражі». У глядача не має бути ані підозри, що за усім цим стоїть важка робота. А вона, повірте, титанічна. На мою думку, оперета, найскладніший жанр.

Під час репетицій було місце для жартів?

Звичайно, адже у партнерів по сцені – хороше почуття гумору. Виникало багато смішних ситуацій, хоча б вихід на сцену Олега Єрмоленка. У виставі грає дворецького Міхая. За сюжетом він напідпитку. На голові – вінок. І от уявіть собі репетицію: Олег Єрмоленко чудово вжився в роль, виразно демонструє своє сп’яніння, через що вінок постійно злітає з його голови. Мізансцена повторюється знов і знов. Ми невтомно піднімаємо цей «вінок щастя», щоразу жартівливо коментуючи факт його падіння…

А свого героя як би ти прокоментував. Він тобі імпонує?

Звісно. Тасілло – справжня сильна особистість. Так, в його житті була фатальна помилка. Образно кажучи, він упав з небес у глибоку прірву. Інша людина б зламалася, але не Тасілло. Що йому допомогло? – Любов. Спочатку до сестри, а згодом… Але про те краще вам самим дізнатися під час перегляду вистави. Думаю, в вашому серці обов’язково зародиться любов до нашої «Маріци». Що до мене, я переконаний, світ врятує любов. Вона усе здатна виправити, усе залікувати…

Альона Карапиш