«Ми – це світ у мініатюрі»

Інформаціоно-аналітичній культурологічний журнал «Театр плюс»  #38 за 2020
Автор: Тетяна Поліщук

Гран-прі Фестивалю-конкурсу на вищу театральну нагороду Придніпров’я «Січеславна – 2020» отримала вистава «Лев узимку» Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки м. Кам’янського

П’єса американського драматурга Джеймса Ґолдмена «Лев узимку», написана в 1966 році, принесла чимало нагород постановникам у театрі і в кіно. Наприклад, фільм Ентоні Харві 1968 року отримав Оскар за кращий сценарій-адаптацію, вистава у постановці заслуженого діяча мистецтв Сергія Чулкова удостоєна вищої театральної нагороди Придніпров’я «Січеславна – 2020».

Матеріал, який мав успіх на багатьох сценах, не такий простий для постановки. По-перше, історична драма рідше спокушає глядача, ніж легка комедія. По-друге, конфлікт і прописані драматургом взаємини настільки неоднозначні, що режисер, який не має досвіду бачити підтексти і знаходити багатопланові рішення, приречений на мляве ілюстрування тексту.

Вистава театру ім. Лесі Українки триває три години, і всі три години, як зазначила член журі фестивалю Майя Гарбузюк, володіє неослабною увагою глядача. Режисерові вдалося розставити акценти таким чином, що історія про протистояння в сімействі середньовічного короля Англії Генрі ІІ Плантагенета стала зрозумілою і близькою сучасному глядачеві. І що найголовніше – викликає співпереживання. Ця «історія любові і ненависті завдовжки в життя» таїть в собі багато смислів, і кожен читає їх по-своєму. Для Алли Підлужної, члена журі фестивалю «Січеславна – 2020», це «історія сім’ї, яка може спроектуватися на історію країни і влади».

Актуальність вистави – лише одне з її достоїнств. Професійні критики відзначають точно побудований, змодельований у просторі і часі конфлікт. Напруга присутня постійно, але «дозована», яка не втомлює глядача, а розпалює інтерес.

Дія відбувається в переддень і під час Різдва у палаці Генрі ІІ в Шиноні. Король збирає трьох синів – Джона, Джеффрі і Річарда; свою вихованку, а нині кохану, французьку принцесу Еліс; звільнену з ув’язнення на честь свята дружину Елінор; короля Франції Філіпа. Кожен з них переслідує свої інтереси (явні чи приховані), веде боротьбу, сплітає мережу інтриг, відчуває весь спектр емоцій, які майже фізично наповнюють простір сцени.

У лаконічній, функціональній сценографії Ірини Кохан ми бачимо лише алюзію на епоху середньовіччя. Простір не захаращений зайвими деталями. Стільці, станки, решітки – все без зайвого пафосу. Але над усім цим «ширяє» (або нависає) величезна корона – символ бажаної і нищівної влади. Костюми також не претендують на відповідність історичній епосі, проте дуже «красномовні». Вони багато говорять про персонажа вже в момент його появи, підкреслюючи і доповнюючи образ. Еклектика як прийом у розробці зовнішності синів короля дає уявлення і про характери, і про їх відмінності. Недбалість, неохайність і панківська зачіска Джона знайомлять нас із неврівноваженим, інфантильним і незрілим юнаком. Застібнутий наглухо френч, безбарвне волосся, брови і вії Джеффрі попереджають про скритність і здатність мімікрувати, пристосовуючись до життєвих ситуацій. Грубе взуття, чорний одяг з ременями і пряжками представляють Річарда-воїна.

Така сама чіткість і осмисленість простежується в існуванні акторів у просторі. Виникає відчуття: якщо в будь-який момент зафіксувати акторів у стоп-кадрі, то по цій картині легко можна реконструювати їхні взаємини. Траєкторії пересувань по сцені складаються в малюнки, мізансцени точні і символічні. Алла Підлужна порівняла дію на сцені з грою у шахи: персонажі пересуваються, шукаючи своє місце, свою вигоду.

Саме прагнення до вигоди, до заповітних цілей породжує конфлікти між героями. Щоб утілити цілий арсенал пристосувань, хитрощів, до яких вони вдаються, потрібна висока акторська майстерність. Тож акторський ансамбль цієї вистави, як відзначають критики, складається з рівноцінних, сильних особистостей.

Генрі ІІ у виконанні заслуженого артиста України Олега Волощенка – цілеспрямований, сильний, жорсткий правитель. Рухи широкі, вивірені. Голос сильний, інтонації впевнені. Генрі дозволяє собі «гарчати» на юного короля Філіпа і рекомендує йому навчитися чинити так само. Таким ми бачимо його на початку вистави. Він знає, чого хоче – зробити спадкоємцем престолу Джона, зберегти цілісність своїх земель і залишити при собі кохану Еліс. Він продумав стратегію досягнення цілей і не сумнівається в успіху. Але плани руйнуються в сутичці з не менш сильним противником – Елінор (заслужена артистка України Марина Юрченко). Ця «Горгона Медуза» (за визначенням Генрі), «Медея» (так назвав матір Річард) тримається з дійсно королівською гідністю. Вона хоче зробити королем Річарда і повернути собі Аквітанію. А ще (можливо, перш за все) – дошкулити Генрі. Чому? Бо це нескінченне протистояння двох сильних особистостей, стосунки яких визначаються любов’ю і ненавистю.

Елінор до пари леву-Генрі. Марина Юрченко наділяє її пластикою і звичками кішки. Це не тільки граційність – це вміння вичікувати, блискавична реакція, холодний розрахунок і зухвалість. Гострий розум миттєво диктує зміну зброї, якщо попередня виявилася не дієвою. Елінор, довго запевняючи Річарда в своїй прихильності до нього: «Я хочу, щоб у нас із тобою було все як і раніше». Річард: «Ні, ти цього не хочеш». Елінор (одразу, з холодною відвертістю): «Ну, гаразд. Я хочу Аквітанію». Дізнавшись про змову молодшого сина з королем Франції проти Генрі, вона цинічно завдає удару: «Цей дурень думає, що Джон його любить… Саме в це місце я і встромлю ніж». Генрі дійсно вражений. Моральна травма для нього, можливо, навіть болісніша, ніж фізична. Він змарнів, голос охрип. Стан сп’яніння, в якому він, очевидно, знаходиться, межує зі станом серцевого нападу. Погляд стає блукаючим, мовлення уповільненим.

Стосунки в цій родині нагадують закони прайду. Леву належить вся здобич, і він стежить, щоб кожен із потомства отримав свій шматок. Олег Волощенко в ролі Генрі величний і не метушливий. Він стежить і править. Його дійсно неможливо «перекинути», як каже Еліс.

Марина Юрченко, як левиця, яка заганяє здобич, контролює і заповнює весь простір сцени. У суперечках з Генрі Елінор то кидається на суперника, то відступає і змінює зброю – б’є не фізично, а морально.

Улюбленець короля Джон у виконанні Івана Чебана – юнак розбещений і неврастенічний. Це проявляється і в зовнішності, і в діапазоні інтонацій – від улесливості і плаксивості до роздратованості і люті. Трохи горблячись і подаючись одним плечем вперед, він втирається в довіру. Зіщулюється і ніби стає меншим, відчуваючи небезпеку. Різкість і розмашистість рухів супроводжують його спалахи гніву. Маленький дикий звір, але не хижак, а скоріше стерв’ятник. Здавалося б, нічого спільного з батьком, але часом у голосі вчувається характерна приглушена хрипкість, притаманна Генрі, а слова вимовляються важкувато, ніби з наголосом на кожному складі – маленька родинна спільність, яка підтверджує, що батько дійсно приділяв багато часу цьому синові.

Джеффрі (Максим Монастирський) – обділений увагою і благами, тому виверткий і мстивий. «Мені все одно, хто буде королем… Хочу поспостерігати за тим, як ви будете поїдати один одного», – говорить він матері. Свою непримітність він перетворює на свою зброю. Діє нишком, нацьковуючи супротивників один на одного. У сценічному просторі часто тримається в тіні. Скупий у рухах і в прояві почуттів. В інтонаціях так багато сарказму, що іноді вчувається сичання змії.

Річард (Руслан Куксенко) настільки суворий, що не дозволяє собі проявів емоцій. Військова виправка накладає відбиток на пластику у всіх ситуаціях. Маршовий крок, руки біля корпусу. Навіть у момент викриття його зв’язку з Філіпом він вибігає зі сховку, карбуючи крок.

Сергій Винокуров, який зіграв Філіпа, не такий молодий, як його прототип, але зміг передати недосвідченість короля. Куртуазний, стриманий, він намагається дипломатично вести перемовини. Витримує моральний натиск Генрі, майже не відбиваючись, але у нього прихований про запас той самий «вищир». Розповідаючи про свій зв’язок із Річардом, Філіп трансформується, зовнішня привабливість актора змінюється відразливою гримасою.

На фоні усіх підступів та інтриг здається, що Еліс – єдиний позитивний персонаж. Анна Орлова створює образ дівчини, яка любить Генрі відданою, беззастережною любов’ю. Але і вона повинна була розвивати в собі навички виживання, набуваючи не надто привабливих рис. Уже в першій сцені ми бачимо, як вона відкидає від себе (навіть не вішає на стіну, як у п’єсі) корону. Але прояви норовливості заглушуються зовнішньої поступливістю створеного актрисою образу. Тим цікавіше спостерігати рідкісні прояви непокори, які еволюціонують у рішуче відстоювання власної позиції – аж до відмови вийти заміж за короля, якщо той не захистить їхніх майбутніх дітей.

Все, що відбувається на сцені, перегукується з фразою Генрі, адресованою Філіпу: «Ми – це світ у мініатюрі… Звичайно, якщо ми цивілізовані люди, у нас є можливість не вдаватися до зброї. Ми можемо жити в мирі… Мир у наших руках». І кожен глядач це розуміє. Але кожен по-своєму. Тому що у кожного своя шкала цінностей і свій світ. Як би там не було, після такої вистави хочеться хоч трохи змінити його на краще.