Газета “Зоря”
17/05/2017
Вероніка Гоцерідзе


Незважаючи на те, що корінням український театр сягає значно глибше, переламним моментом у його історії все ж таки стало написання Іваном Котляревським «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника». Написана майже двісті років тому, «Наталка Полтавка» й сьогодні ставиться на сценах численних українських театрів. Серед режисерів, які її ставлять, можна знайти як запеклих охоронців класики, так і експериментаторів, здатних перейти всі межі, аби чи то віддати належне новим віянням у мистецтві, чи то вразити глядача оригінальністю. Цікавих постановок існує вже чимало, і чи варто наголошувати на тому, як важко здивувати глядача такою п’єсою? Та це не зупинило художнього керівника академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки м. Кам’янського Сергія Чулкова. Колектив театру своєю постановкою зміг у черговий раз довести, що класика не вмирає. Проходячи крізь століття, вона трансформується, набуває нових форм, але продовжує жити.
Постановка дійсно поєднує в собі повагу до класики з незвичайністю. Глядачі, добре знайомі з текстом п’єси, висловлюють режисеру й акторам подяку за близькість нього, і водночас деякі громіздкі репліки с купою не зовсім зрозумілих простому сучасному глядачу слів урізані. Скорочені або відсутні деякі арії, натомість можна почути вельми незвичні для цієї вистави народні пісні. Таким чином, стара добра п’єса буквально звучить по-новому.
Сценографія вражає своєю простотою. Переважання світлих кольорів, небесна життєрадісна небесна блакить із біленькими хмаринками, зелень, мирний пейзаж без зайвих елементів або кліше на зразок хатинок із солом’яними стріхами й тинів з мальвами, а також скромні костюми – таке оформлення не викликає жодного дискомфорту, а, навпаки, радує око. Не було необхідності винаходити велосипед зі зміною декорацій, адже сцена заповнена не ними, а людьми. Артисти драми та балету в масових сценах не просто співають і танцюють. Вони спостерігають за подіями, сміються, розносять плітки, проявляють різноманітні почуття до головних героїв та одне до одного – словом, живуть звичайним життям, оживляючи також саму виставу, бо тепер видно, що дійові особи не відрізані від світу, що вони живуть у суспільстві.
Акторською грою театр без перебільшення може пишатися. По-різному, але однаково пронизливо розкривають образ Наталки заслужена артистка Укрїини Світлана Комарова, яка передає всю витонченість української душі, та Анна Бахмут, чия гра демонструє всю силу характеру цієї тендітної дівчини. Дивлячись на сльози героїні, глядач може відчути на собі її біль, разом з нею він переживає, сумнівається, бореться. Не можуть залишити глядача байдужим також емоції Петра, якого грають Євген Босенко та Руслан Куксенко. Ми бачимо Петра простим, щирим, добродушним, і наші серця теж замирають, коли ми чуємо, що Наталка засватана. Материнську любов, переживання, внутрішню боротьбу, справжнє протистояння співчуття та здорового глузду ми бачимо в образі Терпилихи, що довірений Ірині Чварковій та Валентині Галенко. Енергійним, життєрадісним, безпосереднім постає перед нами Микола у виконанні Максима Монастирського та Богдана Діденка. Яскраво, виразно передав образ виборного заслужений артист України Анатолій Вертій, а неповторність образу возного зумовлена переконливою грою Дмитра Алексеєнка та прекрасним співом і манерою виконання Дмитра Сороколата.
Неоднозначним режисерським рішенням став момент, коли у фінальній сцені вистави возний забирає відкинуті Наталкою гроші – ті гроші, що Петро в поті чола заробляв протягом чотирьох років. У п’єсі цього не було, і в деяких глядачів це викликало невдоволення, бо вчинок возного таким чином переосмислений. Виходить, що возний продав Наталку за копійку, адже в самого грошей значно быльше. Та хіба в оригіналі возний керувався коханням? Якби він кохав Наталку, чи став би він насильно тягнути її аід вінець? Чи став би він погрожувати її матері, побачивши, що дівчина щаслива з іншим? Може, це проста гра на публіку, бажання виставити себе не менш благородним, ніж простий хлопець Петро, який щойно розчулив усіх присутніх готовністю пожертвувати своїм коханням і щастям заради спасіння своєї коханої та її матері від біди? Так воно чи ні, глядачу є над чим замислитись. А якщо вистава викликає протиріччя, дає глядачу змогу розмірковувати, аналізувати, дивитись на ситуацію з різних боків, висловлювати різні точки зору, значить, це дійсно талановито написаний, поставлений і виконаний твір. Настільки талановито, що він справді оживає.